Фото

RedTram.com

bigmir)net TOP 100

Наша кнопка

Княже Місто


Партнери

Події за кордоном

Антиамериканізм Північної Кореї підживлюється лівацьким паразитичним інтернаціоналом

У гібридній війні витратним матеріалом служать безіменні бойові одиниці, а в глобальному гібридному шантажі ця роль відводиться державі - Північній Кореї.

У зв'язку з недавнім випробуванням у Північній Кореї термоядерного вибухового пристрою, досить компактного для установки на наявні в розпорядженні режиму ракети, було висловлено безліч думок, діапазон яких досить широкий.

Найбільш поширена, хоча і вразлива для критики думка полягає в тому, що, мовляв, знову спрацював горезвісний механізм Павлова: в країні скінчилася їжа, і керманич Кім, згідно рефлексу, засвоєного ще його попередниками, натиснув на потрібну клавішу, після чого годівниця повинна наповнитися в черговий раз.

Можливо, так все і сталося б, якби не було Трампа. Той же не просто обурився поведінкою пхеньянців, а й пообіцяв вжити заходів у відповідь.

Світ, як то кажуть, зачаїв дихання в очікуванні: чи виконає він обіцянку чи ні. Якщо судити по минулому - ні, не виконає. Всі американські президенти погрожували північнокорейцям страшними карами, однак заспокоювалися після того, як рис в обмін на спокій прихильно приймався.

Але все змінилося. Раніше світу погрожували мільйони солдатів, тепер же стало ясно, що головна зброя Пхеньяна - ядерна і термоядерна, і вона доставляється до мети за допомогою ракет, що мають дальність, достатню для ураження об'єктів, які є для Кіма стратегічними цілями.

Ці зміни відбулися не за десятиліття, як у членів так званого «Ядерного клубу», а за лічені роки, що змушує спостерігачів підозрювати співучасть в настільки стрімкому прогресі якщо не держав, то, щонайменше, структур, що мають порівнянний потенціал.

Але спостерігачі спостерігачами, а що ж думати іншим? Що робити і як жити?

Спробуймо прикинути, хоча б на оціночному рівні, внаслідок чого північні корейці стали раптом такими могутніми. Або ще простіше - хто їх такими міг зробити. І навіщо.

Якби за бортом, як сорок, наприклад, років тому, бушувала холодна війна, все було б просто. Досить було б поглянути, в чиєму фарватері йде підозрювана в нехороших справах країна, щоб зрозуміти, як на неї можна впливати. 

Натиснути, наприклад, на чутливі точки держави-опікуна. Але нема вже давно соціалістичного табору, і останній його вихованець змінив офіційну ідеологію з марксизму-ленінізму на чучхе через брак флагмана, за яким можна слідувати.

Але було ж сказано, хоча і давно, та й з іншого приводу, що культи зникають, а служителі залишаються. У міжнародного комуністичного руху був у списку пріоритетів один пункт, і нині він цінується в самих різних колах. Це органічний антиамериканізм, що переходить в неприйняття Заходу взагалі. Саме цим північнокорейські товариші торгують нині. І досягають успіху в цьому.

Теорій, що пояснювали причини занепаду Заходу і закономірності цього процесу, а також описують різні прийоми його реалізації, не злічити. Якісь із них не виправдали себе і вийшли з ужитку, інші ж як і раніше стоять на озброєнні і навіть застосовуються. Так, можна озброїти якусь країну, очолювану безвідповідальним керівництвом, згодним балансувати на лезі бритви.

Але, скаже читач, яка держава за відсутності боротьби двох ідеологічно ворожих систем може дозволити собі підтримувати потрібний градус ядерного шантажу?

І сам же собі відповість: нема такої держави, яка готова відкрито визнати свою участь у передачі технологій країні-ізгою. Зате в надрах багатьох країн є сили, які роблять ставку на ослаблення Заходу. Вони є в Європі, є в Азії, Африці і Латинській Америці. Є навіть і в США.

Цим пояснюються такі дивні речі, як ядерна угода з Іраном, заохочення з боку ООН бойкотів Ізраїлю і, звичайно ж, легковажне ставлення міжнародної спільноти до шантажу з боку режиму Північної Кореї.

Деякі вважають, що, отримавши в своє розпорядження ракетно-ядерну зброю, Пхеньян на якийсь час заспокоїться і займеться своїми справами. Але, наскільки ми можемо судити, інших справ у нього нема.

Виявивши слабкість Заходу перед шантажем, Кім знайде, що ще вимагати, і його шляхом піде Іран, який зараз з цікавістю спостерігає за розвитком подій, і чия ступінь готовності до остаточного володіння зброєю масового ураження та засобами її доставки до сих пір достовірно нікому не відома.

Можна запитати, що ж це за сили, які зсередини західних країн потурають їх же руйнуванню? На це можна відповісти, що це так звані ліволіберальні сили, які бачать Європу і Америку в якості якогось курорту, де змучені під ярмом білої людини представники всякого роду меншин будуть отримувати заслужену ними компенсацію.

Інше просто важко уявити, спостерігаючи початковий етап перебування передового загону пригнобленого людства в місцях, обіцяних їм тими, хто все це затіяв. Рівень залучення в цей процес представників різних кіл західних держав точному визначенню не піддається. Що ж стосується їх мотивації, то про це можна лише здогадуватися.

Безсумнівно, що якась частина сумлінно помиляється, думаючи при цьому, що в повністю мультикультурному суспільстві облагодіяні ними представники звільненого Сходу віддадуть їм належне. Але досвід територій, які переходили в минулому під контроль ісламської умми, де б це не відбувалося, показує, що "платити належне" може в кращому випадку означати лише збереження життя, обумовлене безліччю застережень.

В інших випадках можна говорити про фінансове підгрунтя. Так, з недавнього звіту організації «Їм Тірца» слідує, що ізраїльські ліві неурядові організації, що займаються підтримкою нелегалів, отримали від іноземних організацій за останні п'ять років більше 12 мільйонів доларів.

Нарешті, є відверті джихадисти, що анітрохи не приховують своїх цілей. Час від часу когось із них виявляють і судять, але гуманні закони не дозволяють депортувати їх в рідні країни, де на більшість з них теж чекає в'язниця.

Деякий час тому стало модним міркувати про гібридні або проксі-війни, тобто бойові дії, які зацікавлені сторони ведуть чужими руками на чужих територіях, хоча самі ці війни існували в усі часи. 

Для їх ведення створюються неофіційні збройні формування, а фінансове підживлення і логістика здійснюються ретельно законспірованим чином. Що ж стосується дивідендів, то вони, як правило, носять характер різних міжнародно-правових документів, що підписуються такою кількістю фігурантів, що ініціатори на загальному тлі не виділяються. 

У випадку з Північною Кореєю ми маємо справу зі своєрідним гібридним шантажем, в якому, правда, все навпаки: в якості інструменту виступає держава, тоді як в ролі ініціаторів виявляються неурядові національні та міжнародні групи.

І ще один нюанс. У власне гібридній війні витратним матеріалом служать безіменні бойові одиниці, а в гібридному шантажі ця роль відводиться державі, в нашому випадку - Північній Кореї. Це, безсумнівно, нова сторінка у світовій історії воєн, але вона не принесе її авторам ні слави, ні удачі.