Фото

RedTram.com

bigmir)net TOP 100

Наша кнопка

Княже Місто


Партнери

Культурний фронт

Габсбург, який обрав українську ідентичність. Лекцією Тімоті Снайдера відкрився рік культури України в Австрії

"18 серпня 1948 року. В центрі Києва, тоді столиці радянської України, на центральній вулиці Володимирській, український офіцер помирає у в’язниці. Помирає після близько року в радянському ув’язненні", – розпочинає свою лекцію в Дипломатичній академії Відня відомий американський історик Тімоті Снайдер. Він додає, що на той час така ситуація не була якоюсь винятковою. "Совєти" проводили етнічні чистки, сотні тисяч українців були примусово виселені та заслані до Сибіру, десятки тисяч – убиті.

Тож, здавалося, що додасть до цього ще одна смерть ще одного українця. Але причини, чому цей конкретний український офіцер загрожував радянській владі, пов’язані з "холодною війною", яка тільки розпочиналася, зазначає історик.

 Перебуваючи в окупованому нацистами Відні, цей офіцер орієнтовно з 1942 року співпрацював із британською спецслужбою SOE (Special Operation Executive), допомагаючи їй у встановленні контактів з українськими емігрантами та націоналістами. Серед задач – стежити за пересуванням німецьких військ, пізніше, після капітуляції Німеччини – за радянськими військами. З 1940-х він також співпрацював і з французькою військовою розвідкою. Наприкінці серпня 1947 року українець був схоплений у Відні та вивезений радянськими спецслужбами з міста, яке на той час було поділено на 4 окупаційні зони, контрольовані США, Великою Британією, Францією та СРСР.

Однак, не лише це робило особливим офіцера, який помер за Україну. Найцікавіший момент… Це був – Габсбург. Член однієї з найвпливовіших династій Європи, яка правила багатонаціональною імперією протягом близько 600 років.

Обрати саме постать Вільгельма фон Габсбурга (в Україні відомого також як Василь Вишиваний) для відкриття року культури України в Австрії було дуже влучним рішенням українського диппредставництва.

Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький народився у 1895 році в родині архікнязя Карла Стефана Австрійського, адмірала військово-морського флоту Австро-Угорщини. Коли йому було 13 років, його сім’я переїжджає з адріатичного узбережжя до родинного маєтку в м. Живець на Західній Галичині (сучасна Польща). Батько вважався одним із кандидатів на майбутній польський престол і хотів також, щоб сини думали про польську корону. Втім, Вільгельм не був у захопленні від батькових планів.

Саме в той час відбувається перше знайомство молодого Габсбурга з українцями – "розбишацьким племенем", за твердженням польської шляхти, яке мешкало поруч з Живцем. З’їздивши одноосібно в гуцульські гори в пошуках "українських розбійників" і не знайшовши їх, 17-річний Вільгельм повернеться в Живець, як він стверджуватиме у автобіографії, "вже іншим", з іншим ставленням до українців і до своїх польських "інформаторів".

Українська тема не відпускатиме Вільгельма фон Габсбурга й надалі. Після вступу до імператорської військової академії він починає вивчати, окрім інших, українську мову. Пізніше, у 1915 році й у розпал Першої світової війни – молодим лейтенантом відправляється на східний фронт командувати ротою 13-го полку уланів, який рекрутувався переважно з українців Золочівського повіту (нинішня Львівська область).

Як зазначає Тімоті Снайдер, така увага в австрійській військовій академії у тому числі й до вивчення української мови була не випадковою: Габсбурги не виключали майбутньої війни з Росією і розуміли, що вона буде на українському фронті. "І якщо ми будемо воювати з Росією, то де ми будемо воювати з Росією – в Україні. Де буде східний фронт – це буде в Україні. Це буде в нашій Галичині, або поруч з Україною, але точно серед україномовних. О, а скільки україномовних офіцерів ми маємо? Практично жодного", – зазначає історик.

Крім того, Габсбургів усе більше непокоїло зростання націоналістичних настроїв, що в результаті могло призвести до створення національних держав та розпаду Австро-Угорщини. На їхнє переконання, єдина можливість залишитися при владі – це осідлати цей націоналізм, коли в кожній країні буде свій національний король, але під егідою Габсбургів. Власне, перебудову імперії на засадах федералізму зі створенням окремих національних князівств сповідував і вбитий пізніше у Сараєво спадкоємець престолу Австро-Угорської імперії Франц-Фердинанд, якого Вільгельм знав також особисто. "Був це чоловік розумний і енергійний, знав Австрію і до українців був прихильний. Носився з намірами відбудови великої Української держави", – описує він Франца-Фердінанда у своїй автобіографії.

На цьому тлі Вільгельм фон Габсбург цілком серйозно розглядався як можливий король майбутньої України, про створення якої на той час міг би думати лише сміливий, у тому числі через неприйняття такої ідеї з боку Польщі, зазначає Тімоті Снайдер.

Незважаючи на присутність різноманітних розрахунків, 20-річний Габсбург, втім, по-справжньому закохується в українців та переймається їхніми національними устремліннями. У своїй сотні Вільгельма за його просту поведінку, переймання проблемами та бажаннями рядових солдатів сприймають за свого та як за рівного, а поляки дратівливо дадуть йому прізвисько "червоний принц" – з натяком на таку його "соціалістичну" поведінку. Усунувши з сотні поляків, яких він вважав "смертельними ворогами українського народу", він дозволив усім українцям носити українську синьо-жовту відзнаку, закликав їх не боятися визнавати свою українську ідентичність та вступався за них перед старшим керівництвом у разі потреби. Габсбург також взяв під свій патронат легіон УСС та всіляко стримував від його розформування центральну австрійську владу, яка слушно підозрювала це формування (у подальшому воно стане ядром Української галицької армії) в тому, що воно бореться не за імперію, а тільки за українську справу. 

Посол України в Австрії Олександр Щерба зазначив:

"Ми звикли применшувати свою роль і значення, і, мабуть, треба подивитися на нас очима Габсбурга, очима людини, біля ніг якої лежав весь світ, і який з усіх націй Європи обрав саме українців не для якихось політичних ігор та калькуляцій, а він справді полюбив Україну… Він усе життя асоціював себе з українською нацією, він називав себе українцем, він говорив українською мовою. Навіть коли міг врятуватися і сказати слідчим НКВД, що він австрієць чи німець, він сказав, що я – українець, я – Василь Вишиваний… Ми маємо шануватися. Ми є давньою європейською нацією, ми мали шанси минулого сторіччя самоствердитися і не повинні втрачати їх зараз".